Реферат по літературознавству на тему: «Етапи розвитку українського літературознавства» київ icon

Реферат по літературознавству на тему: «Етапи розвитку українського літературознавства» київ

Реклама:



Скачати 287.29 Kb.
НазваРеферат по літературознавству на тему: «Етапи розвитку українського літературознавства» київ
Дата конвертації20.06.2013
Розмір287.29 Kb.
ТипРеферат
джерело

Київський національний університет


Реферат


по літературознавству

на тему:

«Етапи розвитку українського літературознавства»


КИЇВ


План

• Становлення науки про літературу: об’єктивні умови й суб’єктивні вияви

• Фольклорне і художнє літературознавство

• Античний розквіт і середньовічна принагідність літерату­рознавства

• Епоха Ренесансу і розвиток неокласичної (поетикальної) школи в науці про літературу

• Латиномовні українські поетики та їх місце в становленні вітчизняного літературознавства

• Спроби утвердження історії літератури як науки в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві

• Перші вияви протистоянь нормативних та антинормативних методологій.

Світ, що існує в нас самих і нас оточує, являє собою об’єктивну реальність і від волі людини та людства не залежить; його можна спостерігати, аналізувати, навіть коригувати, але природне обличчя його від цього загалом не змінюється. Однак він буде мертвим капіталом, якщо ми до нього не наближатимемось, не пізнаватимемо його і не формуватимемо про нього наукового уявлення. Художня творчість, коріння й потреба якої закладені в нас самих, не буде життєвою без послідовної наукової уваги до неї. Література як вид художньої творчості — не виняток. Існуючи тривалий час у вигляді усної (фольклорної) традиції, вона водночас породжувала і судження про себе, які стали фундаментом науки, названої літературознавством. Як наслідок, літературна творчість, крім природного стану, набувала статусу осмисленого явища і ставала органічною частиною літературно-наукової системи, в якій обидві складові мають сенс лише остільки, оскільки взаємопов’язані між собою. Інакше кажучи, на художньому рівні літератури завжди позначається рівень наукової думки про неї, а глибина літературної критики завжди свідчить про інтелектуальну озброєність самої літератури. Будь-яке порушення зв’язків у цій системі породжує неминучі напруги й конфлікти, суть яких проглядається, скажімо, в таких «скаргах» М. Коцюбинського: «Важко працювати без критики, не бадьорить, не підтримує та тиша, що навкруги, трудно йти у темряві, напомацки, не відаючи, що даєш: зерно чи полову»1. Йдеться лише про одну зі складових літературознавства — критику, але в широкому розумінні так можна говорити і про інші складові — історію та теорію літератури.

Про те, що система зв’язків між літературною творчістю та її осмисленням почала складатися ще на фольклорному етапі художнього процесу, свідчить наявність численних варіантів одного й того ж фольклорного твору, різноманітних легенд і переказів про магічну силу слова, обрядових купальських, дружинних чи весільних пісень, у яких особливого значення надано саме вербальному змісту їх.- М. Грушевський, наприклад, у своїй «Історії української літератури» аналізує чотири варіанти дружинної пісні «Ой рано-рано кури запіли…»: чернігівський, київський, волинський і галицький. (До речі, чернігівський варіант цієї пісні художньо використав О. Довженко в «Зачарованій Десні».) З цього аналізу добре видно суто художню здатність людини до виражального варіювання станів своєї духовності, але стоїть за цим і схильність до наукової організації тексту, тобто до виявлення своїх дослідницьких потенцій, які визначають смисл фіксованих у слові подій, почуттів, переживань.

В одному з новозавітних євангелій стверджується, що «споконвіку було слово… Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього». Таке обожнення слова, високе утвердження його змістової сили теж вказувало на аналітичну (а не лише поетичну) спроможність його, і такого типу свідчення збереглися у багатьох фольклорних творах, присвячених саме глибинним, часом незбагненним властивостям слів як таких. Достатньо згадати «пісні про пісні», замовляння, легенди про чаклунів (чорнокнижників), які «знають» цілющі слова, думи про кобзарів-бандуристів, які могли своїм словом звеселити душу, навіяти печаль чи надихнути на героїчний вчинок. «Заспіває, засміється, а на журбу зверне», — писав про одного бандуриста Т. Шевченко. Подібні речі мали, звинчайны речі мали, суто художній зміст або існували у фольклорному творі як метафора, але висхідною основою в них була дивовижна й таємнича властивість слова та аналітичне міркування про нього. Це засвідчувало постійну присутність у народній свідомості критичного, літературознавчого начала, яке формувало естетичні основи людського буття і виявляло прагнення повноти й інтелектуальної зумовленості художнього процесу.

Художня форма фольклорного літературознавства безслідно не зникла ні з появою професійної літератури, ні з виникненням науки про літературу в її академічному розумінні. Ще в античну епоху міркування про літературну творчість стали з’являтися і в суто поетичних творах тогочасних авторів, і особливо в творах драматичних. Серед них класичної слави набули драми Арістофана «Жаби» й «Ахарняни». Створені в сатиричному ключі, вони містили чітко здекларовану систему літературних поглядів і самого автора, і численних його сучасників. Найбільшою цінністю в літературі Арістофан вважав утверджувану духовну високість і моральну чистоту. Водночас він заперечував апологію ницості й натуралізму, протестував проти грубощів і лестощів, проти показного комізму в літературі та намагань письменників привернути увагу до себе всілякими вульгаризмами і непристойностями. Це було естетичним кредо драматурга, яке ґрунтувалося на протиставленні творчих методів Есхіла й Евріпіда, і водночас це був один із видів художнього уявлення про принципові питання сучасного для автора наукового літературознавства: з одного боку — про відтворення ідей життя, а з іншого — самого життя. Основні положення цієї проблеми невдовзі будуть викладені в діалогах молодшого сучасника Арістофана — Платона та в «Поетиці» Арістотеля, який народився через рік після смерті Арістофана.

В Україну деякі відомості про античне розуміння і тлумачення літератури потраплять більш як через чисячу літ. Але відлуння їх дійшли до нас переважно у вигляді саме художнього літературознавства часів Київської Русі. У «Слові про Ігорів похід» невідомий автор міркує про два типи літературної творчості в такий спосіб: «по билицях часу нашого» і «за вимислом Бояна». Розвиваючи свою думку, автор показує, що «вимисел Бояна» («соловія години давньої») полягав у надмірній метафоризації оповіді, в надто велемовному оспівуванні подій і героїв, які віддалено стосувалися предмета сучасного художнього осмислення, а тим часом можна ж не «розтікатися мислію по древу», «не літати умом під хмарами», а повести оповідь просто, як у житті бувало, коли князь Ігор зважився «навести свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руськую». Отже, маємо справу з тими ж уявленнями про два способи художнього мислення, які існували ще в античності і базувались або на формах самого життя, або на символах (ідеях) його. Є підстави твердити, що в часи народження «Слова» (чи одразу після цього) могла б утвердитися в Русі-Укра- їні і суто наукова концепція цієї проблеми, але на перешкоді постали, з одного боку, догмати християнської ідеології, яка заперечувала саму ідею світської художньої творчості, а з іншого — татаро-монгольська навала, яка спричинила тривале вигасання в русичів-українців і художньої, і науково-аналітичної енергії. Пізніше звільнення від татаро-монголів (майже через 200 років) утверджувало в українській духовності традиційний уже християнський догмат, який дуже повільно й обережно призвичаювався до світських уявлень про творчість і наукового осмислення її, через що вони продовжували виявляти себе, як і раніше, у фольклорній та суто художній формах. Відтак елементи літературознавства бачимо в напутніх передмовах до «посланій» та «обличеній» І. Вишенсько го (рубіж XVI—XVII ст.), у філософських (антисхоласти- чних) трактатах Г. Сковороди (друга половина XVIII ст.), в «Енеїді» та драмі «Наталка Полтавка» І. Котляревського (рубіж XVIII—XIX ст.), численних поезіях Т. Шевченка та ін. Для цих авторів ніби не існували науково-професійні настанови щодо літературної творчості, викладені вже того часу в спеціальних працях, зокрема в «Поетиках» раннього і пізнього Ренесансу (про них йтиметься далі). Вони висловлювали принагідні думки щодо певних літературних явищ, виражаючи не лише суто своє, а й узагальнене уявлення про них. Форма при цьому була, звичайно, емоційно-естетичною, але міркуваль не (раціональне) начало в ній усе ж проступало відчутно. Несучи в собі заряд узагальнення, воно спрямовувало думку читача-реципієнта до розуміння істинності літературного твору, позиції автора в ньому, яка в концепції художнього пізнання світу відіграє вагому роль. Особливо настійно в таких узагальненнях письменники вимагали від літературної творчості «пафосу правди» й осуду лжі та лицемірства. Найбільшою вадою книги П. Скарги «Про єдність церкви божої» І. Вишенський вважав те, що в ній слово «на лжи основано», що за «медовньїми словами» її живе трутизна, якою можна хіба що «слабоумньїх й ненаказанньїх прельщати». Тим часом, підсумовує І. Вишенський, всяка лжа та лицемірне фарисейство не властиві слов’янській мові загалом, вона заснована на істинній (божій) правді, і тому кожен, хто її плекає, може сподіватися на порятунок і захист божий. Все інше — тільки від поганства, в якому І. Вишенський підозрює і П. Скаргу. Це, звичайно, своєрідний полемічний спосіб захисту православної церкви від ідеолога унії П. Скарги. Однак тут відлунювало і традиційне для українських письменників побожне ставлення до своєї мови, до своєї думи та пісні. Через три століття після І. Вишенського Т. Шевченко поставить слово, думу й пісню українську в один ряд із ратними подвигами захисників вітчизни і назве їх такою правдивою славою нашою, «як господа слово».

Художнє літературознавство в Шевченковій поезії — це вже інший тип уявлення про слово, ніж у І. Вишенського. Шевченко — явище епохи романтизму, а романтики від слова жадали не просто правди, а істини, суті буття земного. Вони прагнули сягнути ідеального сенсу в людській духовності і були переконані, що все це криється в глибинах слова. Ось чому Шевченкові вірші «До Основ’яненка», «На вічну пам’ять Котляревському» чи «Гоголю» — не стільки твори про великих письменників, скільки хвала великому слову. У вірші «Гоголю» ліричний герой тужить над тим, що немає кому привітать і вгадати суть саме великого слова («…Хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово?»), а у вірші «На вічну пам’ять Котляревському» він кличе праведную душу померлого вже поета, щоб вона прилинула до нього на чужину і прийняла, привітала саме його мову — «не мудру, та щиру». Лише у вірші «Марку Вовчку» Т. Шевченко поставив слово (як і Вишенський) в один ряд із правдою, однак, вкладаючи в неї зміст не звичайної правдивості, а правоти, життєвості («Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало»).

У художньому літературознавстві, певна річ, не можна шукати чітких наукових дефініцій чи висновків; у всіх випадках письменник вдається до образних означень певного літературного явища, за якими завжди стоїть чи узагальнення, чи конкретний «інший» зміст. Якщо, скажімо, в «Енеїді» І. Котляревського потрапили до пекла «скучнії піїти», «писарчуки поганих вірш», то цілком зрозуміло, що йдеться про осуд поетом будь-якого графоманства чи літературщини, а коли в тому ж пеклі карається якийсь «мацапура», що «кривив душею для прибитку, чужеє оддавав в печать», то в цьому образі вгадувався натяк на конкретного книговидавця з іменем Парпури, який без відома

І. Котляревського видав перші частини його «Енеїди». Що­правда, деякі дослідники вбачають у «мацапурі» також узагальнююче значення — як образ потвори, страховиська тощо4. Однак є підстави вважати, що першопоштовхом до створення цього образу був таки реальний видавець Парпу- ра, тим більше, що подібний прийом творення образу в ху­дожній палітрі І. Котляревського був непоодиноким. У «Наталці Полтавці» так само піддано критичному осуду виставу в Харківському театрі, де «велика неправда ви­ставлена перед очі публічності… москаль узявся по-нашо­му і про нас писати». Як відомо, йдеться про конкретну комічну оперу О. Шаховського «Казак-стихотворец», у якій шаржовано подані українські мотиви, хоча в певному розумінні критичні роздуми про неї І. Котляревського, вкладені в уста героя «Наталки Полтавки», можна сприй­мати і як узагальнюючий художній засіб.

Після І. Котляревського і Т. Шевченка художнє літературознавство в українській літературі почало якщо не згортатись, то відігравати майже непомітну роль. Вірші про письменників і літературні явища, звичайно, з’являлися (наприклад, вірш І. Франка «Котляревський», роз­думи про завдання драматургії в «Суєті» І. Карпенка-Карого, поезія Лесі Українки «Слово, чому ти не твердая криця», віршований діалог між І. Франком та М. Вороним про старі й нові шляхи літератури тощо), але суто літературознавчі завдання в них були на задньому плані, оскільки цю галузь літературного процесу України в другій половині XIX і в XX ст. вже активно освоїло професійне літературознавство. За винятком поетичного діалогу між І. Франком та М. Вороним, І. Франком та В. Щуратом про «нове» й «старе» в українській літературі початку XX ст., новочасні віршовані чи й вкраплені в прозу і драматургію роздуми про письменників і їхню творчість сприймалися щонайбільше як художні мотиви, на які й погляди формувалися як на речі суто художні, а не наукові. Чимало з них у XX ст. було охарактеризовано зневажливим означенням «вірші про вірші», хоч серед них були й справжні поетичні шедеври: вірш П. Тичини «Один в любов», сонет Д. Павличка «Гранослов», деякі «іменні» поезії І. Драча та ін. Але вичерпні професійні судження про літературні явища означеного періоду народжувались у працях не художньої, а наукової критики, в історико-літературних і теоретичних дослідженнях художнього процесу.

Професійне європейське літературознавство веде свій родовід з античної Греції і Риму. Але це не найдавніша форма суджень про літературну творчість. Відома також дуже багата східна традиція науки про літературу, яка започатковувалась (як і антична) в народнопоетичній творчості східних народів і так само пережила форму розглянутого вище художнього літературознавства. Один із зразків її — в індійських ведах (X ст. до н.е.) та в китайській «Книзі оповідей (легенд)», яка старіша від вед на три-чотири століття.

В «Іліаді» та «Одіссеї», що належать до VIII—VII ст. до н.е. і є вершиною давньогрецького народнопоетичного епосу, міркування про літературну творчість трапляються лише принагідно і стосуються переважно думки, що герой кожного твору має бути не простим смертним, а рівним з богами, тобто наділеним богатирською силою, красою і високою духовністю. В такий спосіб утверджувалася перша і чи не найголовніша якість мистецтва — узагальнююча піднесеність його. Коли в IV ст. до н.е. почала формуватися професійна наука про художню творчість, то визначальним предметом її було означено саме узагальнюючу піднесеність, котру Платон обґрунтував як категорію прекрасного в мистецтві. Він же залишив учення про інші естетичні категорії — трагічне та комічне, які до наших днів вважають по-своєму канонізованими й загальноприйнятими, оскільки точно і найбільш переконливо (що для науки дуже важливо) характеризують головні естетичні константи мистецтва.

Платон першим помітив, що ці константи неоднаково виявляються в різних типах літературних творів, і ця обставина покликала до життя відомий поділ мистецьких явищ на три роди — епос, лірику, драму. За Платоном, література, як і всі інші мистецтва, творчо (за умов особливого натхнення автора) наслідує життя, точніше — ідею життя, і тому для кожного з названих родів характерна саме своя пізнавальна (гносеологічна) природа. Вказавши також і на виховну функцію художньої творчості, Платон заклав у фундамент античної науки про літературу всі найголовніші складові її, залишивши для свого наступника Арістотеля лише проблему класифікації літературознавчих дисциплін. Але Арістотель не тільки класифікував літературознавство на теорію літерату­ри, критику, стилістику, а й запропонував (зокрема в своїй «Риториці») принципи аналізу способів творчості і стилю прозових творів та заклав основи ще одного підрозділу літературознавства — поетики. В своїх працях про мистецтво поезії і поетів, серед яких найповнішою дійшла до нас «Поетика», Арістотель «уточнив» вчення Платона щодо наслідувальної природи мистецтва: якщо той вважав, що художник наслідує дійсність лише як відблиск її ідеї, котра перебуває за межею людського осягнення, то Арістотель «ідею дійсності» заперечив цілком і по-своєму довів, що художник наслідує суто реальну дійсність, яка водночас є втіленням ідеї цієї дійсності. Інакше кажучи, Арістотель матеріалізував саму природу творчості, і від цього розвинувся ще один напрям у науці про літературу. В найзагальніших рисах і з певною умовністю можна стверджувати, що Платон поклав початок ідеального (романтичного), а Арістотель — натурального (реалістичного) літературознавства. Що ж до античної епохи, то слід нагадати, що в ближчі до нас часи, в римський період, зародилася і багатовікова традиція наслідування самої «Поетики» Арістотеля та платонівсько-го вчення про мистецтво. Одним із перших тут було «Послання до Пізонів» римського поета Горація (65— 8 рр. до н.е.), яке пізніше було назване «Наукою про поезію». В ньому загалом повторено (тільки у віршованій формі) основні особливості поетичної творчості, теоретично обґрунтовані Арістотелем, але з підкресленою нормативністю, яка через півтори тисячі літ буде ще більш догматизованою в ренесансних та класицистичних поетиках XVI—XVIII ст.

В античну епоху історія й теорія літератури зробили значний крок до самостійності, тобто активно стали відокремлюватися від філософії. Інтерес до книги й читання зумовив появу численних бібліотек і власних книгозбірень; у певних колах інтелігенції ставала популярною літературна критика текстів і пристрасть до бібліографічних занять. Як наслідок, з’являються різноманітні тлумачення текстів «Іліади» й «Одіссеї» Гомера, багатьох драм і поетичних творів, а в бібліотеках складаються ґрунтовні каталоги сувоїв і книг. Найвідомішою постаттю серед тлумачів і критиків літературних текстів був Арістарх, який обґрунтував найголовніший принцип літературно-критичної роботи в такий спосіб: для тлумачення тексту слід користуватися тільки самим текстом. Йшлося про тексти поем Гомера, але це мало й загально- методологічне значення: річ у тім, що вже в античну пору були спроби довільного поводження з художніми творами — тільки функціональне сприйняття їх, довільне «збагачення» текстів самими переписувачами, поширення всіляких підробок, плагіатів тощо. Арістарх став насторожі ідентичності авторського тексту і навчав цьому своїх численних учнів, які формували основи окремого в майбутньому підрозділу літературознавства — текстології. Вони чимало попрацювали для збереження текстів Гомера й Гесіода, багатьох драматургів, комедіографів, ліриків. Сам Арістарх залишив після себе до 800 сувоїв (книг) критичних коментарів, а також безліч монографічних праць з різних літературно-критичних проблем.

Широкознаним бібліографом античності був Каллімах (III ст. до н.е.), який склав відомі в науці бібліографічні «Таблиці». Це був своєрідний путівник у світі книг, які Каллімах згрупував у п’ятьох розділах: поети, законодав­ці, історики, ритори, всі інші. Ці розділи являли собою не просто статистичний перелік імен і книг, а охоплювали й окремі коментарі, біографічні відомості, інформацію про назву та обсяг твору тощо. Інакше кажучи, це був прооб­раз майбутніх літературних енциклопедій, завдання в яких не облікові, а концептуально змістові; з таких енци­клопедій черпаються знання не про кількість, а про дух літературної (і книжної загалом) творчості.

З утвердженням християнства дослідницькі й теоретичні основи літературознавства античності не тільки відійшли на задній план, а були на якийсь час фактично вилучені з духовного життя Греції та Риму. Лише в II— III ст. н.е. стали відроджуватись деякі елементи філоло­гічних знань але на матеріалі не світської, а релігійної літератури. Йдеться про окремі філологічні тлумачення біблійних текстів, до яких вдавалися вчені-богослови Візантії як своєрідної наступниці античних держав. Один із них — Ориген (182—251 рр. н.е.) проаналізував переклади Святого письма з єврейської на грецьку мову. Методи аналізу він почерпнув з античної методології.

Більш відомим у Візантії тлумачем книг був церковний і літературний діяч Фотій (IX ст. н.е.), який залишив переказ змісту 285 книг не лише богословського, а й історичного та літературного змісту. Це своєрідні рецензії на книги «чистих» письменників, істориків церкви, риторів, граматистів, лікарів, філософів та ін. Що вони являли собою, видно хоча б із рецензії на роман Ахілла Тація, який складався з 8 книг: «…Твір — драматичний: розповідь про любов з перешкодами. Автор (за бажання) вміє бути ясним і дотепним з точки зору композиції. Слова, крім того, виразні, ясні, часом захоплюючі, а на слух — гармонійні. Але є місця просто-таки безсоромні, в яких, хоча думка автора й виявляється дуже ясною, все ж зміст відбиває бажання в читача читати загалом». Такі міркування про твір можна зарахувати хіба що до любительського літературознавства (якщо таке існує), але прикметним залишається сам факт звернення Фотія до світської літератури. Між III і IX ст. відомі лише так званий грецький словник Гезихія, в якому було зібрано певний історико-літературний матеріал (IV ст.), життєписи знаменитих мужів Гезихія Другого (VI ст.) та критичні тлумачення біблійного тексту Гезихія Третього, виконані в традиціях античної філології. Тим часом у X ст. з’явився монументальний лексикон Свиди (Суда), який містив відомості про всі види науки тодішньої Візантії, зокрема й філологічні. Автор цього лексикону невідомий. До XX ст. вважали, що Свида — це ім’я можливого автора, а в XX ст. це слово стали читати, як «Суда», що означає «фортеця знань». Біографічні й історико-літературні матеріали цієї «фортеці» почерпнуті і в одного з названих Гезихіїв, і в літературних джерелах, що призначалися для тодішньої шкільної освіти. Візантія, порівняно з католицькою Західною Європою, була більш терпимою до античних (язичницьких) авторів та їхніх творів і зі школи (хай і в спрощеному вигляді) їх не вилучала ніколи. А Західна Європа якщо й зберігала про них якісь відомості, то тільки в напіванекдотичному, опобутовленому плані. Протягом тривалого часу ці відомості зберігалися тільки в різних писаннях монахів з католицьких монастирів, які фіксували, наприклад, таке: «Сократ народився в Римі й одружився з дочкою імператора Клавдія. Платон — один із найбільших медиків давнини… Арістотель постійно в когось закоханий, і з ним траплялось багато різних при­год… Вергілій — загальновизнаний чаклун, який очистив Неаполь від різних мух, п’явок, зміїв і т.д.». Такі «наукові» відомості поширювалися в Західній Європі аж до XIII ст. На них, до речі, формувався і великий Данте — перший протестант проти них і перший європейський лі­тератор, який звернув увагу на існування не лише старих мов та старих літератур, а й народної (італійської) мови з її фольклорною літературою, що стала поштовхом до поча­тку Ренесансу. До Данте, тобто до XIII—XIV ст., на Заході народна література живими мовами не викликала ні поваги, ні співчуття. Внаслідок цього літературні науки майже вимерли. Література як вид мистецтва була фактично забу­та. Філологія впала в летаргію. Ось чому середньовічна Україна (Київська Русь) дізнавалася про античний світ у IX—X ст. не через Західну Європу, а через Візантію і її вчених. У художній формі ці знання, як уже зазначалося, вона зафіксувала у «Слові про Ігорів похід». Йдеться про міркування автора «Слова» щодо двох способів творчого мислення — ускладнено-метафоричного, до якого нібито вдавався Боян, і оповіднореалістичного, яким збирався користуватися сам автор «Слова». Можна припустити, що це були варіанти концепцій художнього мислення, як його трактували відповідно Платон і Аріс­тотель. У наукові дефініції й означення їм тоді не судилося втілитись, і тому літературознавство як таке змушене було робити свої перші кроки на національному ґрунті лише в пізньовізантійських традиціях і у вигляді первісних, найпростіших форм. Прийнята вже і в Київській Русі ідеологія християнства довго не знаходила місця для розвитку світської художньої творчості та науки про неї і тому лиш на певному етапі свого панування стала допускати незначні вкраплення такого типу в окремі галузі своєї релігійної сфери. Так, у «Збірнику» Святослава за 1073 р. з’являється перелік книг «істинних і ложних» та стаття про художні тропи і стилістичні фігури (метафори, порівняння, гіперболи, метонімії та ін.). «Істинними» книгами автори «Збірника» вважали духовно-християнську літературу, а «ложними» — всю іншу: апокрифічну, з мотивами поганства тощо. У «Збірнику» за 1076 р. теж містилися рекомендації щодо книг, які варто читати, а також похвала книзі як такій, що навчає людину бути мудрою, доброю і натхненною. Подібну похвалу книзі й читанню містила також «Повість минулих літ» (XI ст.). «Якщо старанно пошукати в книгах мудрості, — читаємо в «Повісті», — то можна знайти велику втіху і користь для своєї душі. Бо той, хто часто читає книги, той веде бесіду з богом і наймудрішими мужами». Традиція похвал книгам та бібліографічного опису їх була тривалою і дійшла аж до XVII ст. У XV—XVI ст. були спроби описати монастирські бібліотеки, наприклад — у Слуцькому монастирі (XV ст.), в Супральському (XVI ст.) та ін. А до XVII ст. належить «Оглавлєніє книг, кто их сложил», яке, можливо, склав Спіфаній Славинецький. В усьому цьому проглядалися лише первісні форми літературознавства, в яких є і фольклорні, й описово-реєстраційні елементи, а феномен аналітизму, з якого починається будь-яка наука і зразки якого дала ще античність, був фактично втрачений. Для відродження його потрібне було ще не одне століття, і сталося це в епоху Ренесансу, яка майже одночасно (XV—XVI ст.) прийшла в усі європейські країни. У літературознавстві епоху Ренесансу прийнято пов’язувати з відродженням традиції створення поетик, які взірцем своїм мали «Поетику» Арістотеля. Але це було пізніше, в середині XVI ст. До ренесансного руху слід віднести і значні явища того часу, коли почалося віднайдення й коментування античних пам’яток літератури, а також написання публіцистичних трактатів про національні європейські мови та можливості створення цими мовами художньої літератури. Йдеться, зокрема, про трактати Данте «Про народну мову» (1304—1307) і Дю Белле «Захист і прославлення французької мови» (1549), лекції Боккаччо про «Божественну комедію», читані у Флорентійському університеті в 70-х роках XIV ст., «Роздуми про поетичне мистецтво» Т. Тассо (1587) та ін. У них поєднувалося аналітичне начало античного літературознавства із спробами пристосувати його до явищ нового часу. В навчальних поетиках (переважно університетських професорів) ця ідея втілювалася менш інтенсивно, оскільки над ними більше, ніж над письменниками (Данте, Тассо та ін), тяжів культ (канон) античності. Ідея відродження античності в освіті, яка стимулювала відродження і в літературознавстві, належить значною мірою представникам ордену Іісуса (єзуїтам). Вони першими серед ідеологів католицького християнства відчули, що утвердженню цієї ідеології можуть сприяти тільки вченість, тільки освіченість (у православній Візантії така традиція практично підтримувалася постійно). Єзуїти почали створювати братські школи, колегії та університети, в яких поряд з релігійними предметами впроваджувалися й світські науки. Поетика і риторика були серед них в особливій пошані, оскільки сприяли вдосконаленню форм релігійного проповідництва, а отже — християнської ідеології загалом. Найвідомішими в європейських країнах XVI—XVII ст. були навчальні книги з поетики італійця за походженням, французького професора Ю. Скалігера (1561), німецького професора Я. Понтана (1594), італійського вченого О. Донатті (1631), німецького автора Я. Масена (1654) та ін. Створення і функціонування цих книг утвердило в літературознавстві новий напрям, що дістав назву неокласичної (поетикальної) школи.

Насамперед, у нових поетиках пропонувався для осмислення літературний матеріал і нового, а не тільки античного часу. Автори по-своєму внормовували цей матеріал і підтверджували наявність новочасного літературного процесу. По-друге, аналізуючи епічні і драматичні твори, вони прагнули «наблизити» їх до життя, надати їм природного, актуалізованого звучання. По-третє, щодо родів, видів і жанрів творчості «неокласики» зробили значний крок у трактуванні проблеми дифузії їх, тобто переходів ознак одного роду чи виду в інший, що вело до усвідомлення закономірностей, характерних для художньої творчості загалом. Старим (або консервативним) у нових поетиках залишалось уявлення про творчість як наслідування життя. Думку Платона про творчість як наслідування ідей життя вони не приймали, і тому головним авторитетом для них у цьому питанні залишався «матеріалістичний» Арістотель. Старою і загалом найвразливішою в неокласичному літературознавстві була також ідея нормативності, тобто уявлення про творчість як діяльність за певними нормами, правилами, які можна засвоїти і «вивчити», відтак стати письменником. Заперечувалася, отже, природна обдарованість творця, без якої ні про яку серйозну творчість говорити не доводиться. Найбільш догматично все це виявилося в «Поетичному мистецтві» Н. Буало (1674), де норми творчості доведено майже до юридичних кодексів, а природному дару людини не надавалося ніякого значення.

З такими «плюсами» й «мінусами» неокласичне літе­ратурознавство впроваджувалося в навчальні заклади України, насамперед у Київську колегію, згодом — Києво-Могилянську академію, заклади Львова, Острога, Пе­реяслава, що творилися за зразком європейських єзуїтських шкіл, але на православній основі.

Перші українські поетики (традиційно писані латин­ською мовою) належать за часом до першої половини XVII ст. Існує їх до двадцяти, але більшість — у рукописах. Видано (в перекладах російською чи українською мовами) лише кілька: Феофана Прокоповича (1705) та Митрофана Довгалевського (1736, 1737). За типом і структурою — це навчальні посібники, написані викладачами для лекцій спудеям, а за змістом вони майже ідентичні з античними та ренесансними, тільки виклад у них здійснено «своїми словами» і подекуди з залученням до ілюстративного матеріалу слов’янських (давньоукраїнських або польських) текстів. До речі, в Києво-Могилянській академії (після реформ, здійснених П. Могилою в 1631 р.) викладалися, крім церковно-слов’янської, також грецька, латинська, польська мови. Але курси поетики велися тільки латиною.

Деякі вчені (наприклад, В. Рєзанов) ще в 20-х роках XVIIIст. вважали, що всі давньоукраїнські поетики є «поетиками з других рук», тобто їх творення відбувалося під впливом не «оригінальних» (італійських, німецьких, французьких) поетик, а «скопійованих» польських, серед яких відомою була «Поетіка практіка» (1648). Питання це, звичайно, дискусійне і не з’ясоване остаточно й до сьогоднішнього дня, бо, скажімо, поетика Ф. Проко повича, на думку Л. Білецького, значно ближча до німецької поетики Я. Понтана, ніж до будь-якої польської. Зрештою, це не так принципово, бо і західноєвропейські, і польські, й українські поетики найбільшою мірою залежні від свого першокореня — поетик античних. Принциповішим є той присуд, який висловив В. Рєзанов щодо змісту всіх українських поетик. Він зазначав, що їм властиві стара схоластика, нормативність. «Це не була філософія поезії, це не було з’ясування актів поетичної творчості та її продукції, а було сухе схематизування, що його породив основний погляд на поезію, як на результат технічного вміння, як на мистецтво, що його можна опанувати, зіставивши правила, вивчивши зразки»6. Ближчі до нас дослідники (І. Іваньо, В. Маслюк, Д. Наливайко, Г. Сивокінь та ін.) значно пом’якшують цю категоричність, зауважуючи, що, крім схоластичних «технологічних проблем», автори поетик «цікавилися й більш загальними філософсько-естетичними проблемами, а саме: їх цікавила сутність поезії, роль поетичного вимислу, фантазії, мета і призначення поезії тощо»7. Немає потреби аналізувати всі поетики, щоб довести правдивість сказаного. До них ми вже зверталися і в курсі «Вступу до літературознавства», і в курсі «Теорії літератури». Особливо коли йшлося про питання метрики вірша, родів і жанрів поезії тощо. Але філософсько-естетична проблематика все-таки потребує якщо не ґрунтовного розгляду, то бодай розстановки деяких акцентів. Слід зазначити, що філософія присутня в українських поетиках там, де автори їх міркують передусім про природу поезії. М. Довгалевський у «Саду поетичному» стверджує, що поезії не може бути насамперед без вимислу. Йдеться, отже, не про «техніку», а про особливу здатність поета до фантазії і до вміння «оживити» будь-яке явище, що стало предметом поезії. З іншого боку, поетичний вимисел завжди не абстрактний, а освітлений релігійно-етичним чи національно-естетичним почуттям. Це стане предметом особливої уваги представників пізнішої, історичної школи в літературознавстві, але те, що його помітили автори неокласичних поетик, має принципове значення. Інше питання, на якому слід наголосити у зв’язку з філософічністю в поетиках, стосується власне теорії літератури. Попри надмірне захоплення авторів поетик «роздрібнюванням» поетичних текстів відповідно до осмислених Арістотелем античних зразків, вони все-таки дали найвичерпнішу теоретичну класифікацію літературних творів, з’ясували внутрішню і зовнішню природу твору, визначили для кожного з них, як зазначав Л. Білецький, «певне його місце серед інших, і цими принципами, щоправда, з певними поправками, заснованими вже на історичному підкладі, наша наука користується й до теперішніх часів»8. Вище уже йшлося про вплив поетик на становлення історичної школи. Без «неокласиків» навряд чи зміг би сформуватися, зокрема, психологічний напрям в історичній школі (вченню про внутрішню і зовнішню форму слова), навряд чи змогли б без традицій поетик так широко розгорнутися віршознавчі студії, як розгорнулися вони вже в XX ст.

Принциповим у поетиках був акцент (насамперед у поетиці Ф. Прокоповича) на почуттєвій природі поезії. Те, що М. Довгалевський називав вимислом, у Ф. Прокоповича звучить як «почуттєвий вимисел», який вносив суттєве доповнення до проблеми джерел поезії, її «вищих сенсів». Любов була першим джерелом її (поезії), і в цьому слід шукати всі ознаки її людяного змісту, наголошував Ф. Прокопович, відкинувши будьякі ілюзії щодо вартості штучно творених віршів, щодо раціональних пріоритетів у художній творчості та ін.

Автори поетик (передусім Ф. Прокопович), наголошували на поміченому ними факторі зміни в літературному процесі жанрових «лідерів». Якщо досі (як і в часи Арістотеля) визначальним вважали драматичне художнє мислення, то в XVIII ст. більше схилялися до епічності. Літературна історія XIX ст. і пізнішого часу підтвердила це: в літературному процесі переміг епос — спочатку віршований, а згодом — прозовий. Вершин його лідерства досягнуто в романній прозі. Хоч на рубежі XVIII—XIX ст. деякі романтики вважали, що прозаїк лише наполовину поет (митець), то деякі письменники, наприклад, Теккерей, підносили романну прозу на найвищий п’єдестал мистецтва. За його словами, «романіст знає все». Інакше кажучи, роман здатний художньо осмислити всі грані і особистого, і суспільного життя людини, і тому йому належить жанрове лідерство.

Такі й подібні міркування, що виходили з лона неокласичних поетик, вели вже фактично в річище народжуваної в літературознавстві історичної ніколи: сутність їх полягала в розумінні літератури як образного інтерпретатора дійсності. Про те, що література і сама є дійсністю, тогочасні літературні теоретики ще не говорили: не дозволяв і рівень їхнього психологічного (естетичного) розвитку, і брак історико-літературних знань.

У ранню епоху Ренесансу історія літератури як галузь літературознавства до певного часу була менш розвинутою, ніж теорія творчості. Античний досвід створення бібліографій, довідників енциклопедичного типу і критичних коментарів текстів відроджувався в нових умовах дуже повільно і в Західній Європі XIII—XIV ст. перебував фактично на стадії первісного літературознавства. Так, у 1340 р. італієць Пастренго створив одну з перших у Європі історико-літературних праць, але це був звичайний перелік відомих автору письменників, розміщених в алфа­вітному порядку. Його сучасник — поет Петрарка (1304— 1374) уявляв історію літератури як збірку письменницьких біографій, запропонувавши відповідно створену працю («Де ребус меморандіс лібрі IV»), але водночас зробив перші кроки на шляху утвердження новочасної літературної критики. У книзі «Вітає вірорум іллюстрірум» він вдався до загалом продуктивних засобів критичного інтерпретування текстів, хоч у судженнях і висновках залишався дуже суб’єктивним і поверховим.

Вагомий внесок у розвиток літературно-критичного тлумачення текстів та становлення історії літератури зробив автор відомого «Декамерона» Джованні Боккаччо (1313—1375). Він створив літературну біографію Петрарки й очолив у Флорентійському університеті кафедру «Божественної комедії» А. Данте. Виконуючи в основному освітню роботу, Д. Боккаччо зробив водночас одну з перших спроб наукового осмислення першого твору європейського літературного відродження. Це був аналіз окремих місць поеми, тлумачення незрозумілих образів і особливостей стилю, але на рівень історико-літературних узагальнень, на сприйняття твору Данте як органічного явища в контексті всієї літератури Д. Боккаччо, звичайно, ще не виходив, і в цьому, зрозуміло, обмеженість його історико-літературного методу.

Ближче до осмислення цих питань через сотню років підійшов німецький учений Конрад Гесснер (1518— 1565). Він створив велику працю «Універсальна бібліотека» (1545—1551), у якій поєднав біографічні та бібліографічні матеріали про письменників, що писали грецькою, латинською і єврейською мовами. Багата фактажем, вона давала певне уявлення про поступальний розвиток літератури, через що її автора в наукових колах справедливо вважають «батьком історії літератури».

Термін «історія літератури» вперше вжитий німецьким ученим і бібліографом П. Ламбеком (1628—1680) у книзі «Вступ в історію літератури» (1659). За його твердженням, усі знання людина здобуває історичним шляхом, а наука «історія» об’єднує в собі історію природничу, політичну, церковну та літературну. Останню він поділяв на історію мови, історію письменників і історію наук та мистецтв. Вплив середньовічної теології відчутний у Ламбека там, де він не піддає жодному сумніву переконання, ніби першою мовою на землі була мова єврейська, а данина старій історико-літературній традиції виявилась у тому, що історією літератури він вважав історію літераторів, а не історію літературних пам’яток. Через це до них він так і не звернувся в своїй праці, а в оповідях про літераторів приділяв більше уваги побуту їхнього життя, ніж творчості.

Поняття «літератор» для епохи Ренесансу було недостатньо окресленим і єднало в собі не лише творців, а й збирачів літературних текстів та бібліографів, популяризаторів біографічних відомостей про письменників і видавців їхніх творів. Відчувалося, що для руху вперед потрібна була якась нова істориколітературна ідея, яка, з одного боку, спрямувала б учених у саму серцевину літературної творчості, тобто в текст, а з іншого — озброїла думку вченого новим методологічним підходом, інструментарієм. Бо Ренесансній науці загрожував би ще один різновид схоластики, якою уславило себе Середньовіччя. У галузі теорії літератури, тобто в традиціях написання поетик, елементи такої схоластики вже були помітні, а літературна критика залишалася усе ще в зародковому стані.

Змінити суть справи могла насамперед філософія, яка оперує найзагальнішими закономірностями і здатна відкривати нові й нові шляхи проникнення людського розуму в сутність речей і явищ. Стосовно людської духовності, в т.ч. і літературної творчості, новаторами наприкінці ренесансної епохи були англійський філософ Френсис Бекон (1561—1626) і французький — Рене Декарт (1596—1650). Обидва жили і творили на зламі XVI—XVII ст., але їхні ідеї в системі наук стали активно працювати лише через століття, тобто у XVIII ст.

Бекон у своєму вченні («Новий органон», 1620; «Про гідність та примноження наук», 1623) вимагав дотримання принаймні трьох основних положень в осмисленні будь-якого явища: 1) свідомість мислителя повинна бути очищена від будь-яких затьмарень: теологічних, ідеологічних, корисливих тощо; 2) теоретичні засновки мислителя мають базуватися на практичній діяльності; 3) перехід від часткових спостережень до узагальнюючих висновків повинен бути поступовим, а не раптовим, базуватись на багатьох, а не на окремих фактах.

Другим відкриттям Бекона було розмежування різних галузей знань стосовно духовної здатності людини. Так, історія (на думку Бекона) базується на пам’яті, поезія — на уявленні, а філософія — на міркуванні. Історія мистецтв (за Беконом) потребує і пам’яті, і уявлення; без історії мистецтв загальна історія була б схожа на статую осліпленого Поліфема; саме в історії мистецтв, як у погляді, в очах людини, відбивається геній і характер людства.

Щодо історії літератури (вона є частиною історії мистецтв), то в епоху Бекона (за його переконанням) вона ще не сформувалася остаточно, але мусить формуватися за тими ж принципами, які Бекон визначив стосовно всіх інших наук. Історія літератури, по-перше, повинна показати рух методологій, до яких у різний час зверталися учені; по-друге, вона має охопити всіх письменників за епохами і дати міркувальну оцінку найголовніших їхніх книг. Крім того, історик повинен схарактеризувати природу й історичні умови, в яких формувався письменник, релігійні та ідеологічні (юридичні) чинники, які або сприяли, або перешкоджали розвитку письменницького таланту. Виклад усього повинен бути не полемічним, а об’єктивно чітким і позбавленим елементів випадковості й невизначеності. Досягнути цього можна, спираючись тільки на факти. Методологічні передумови для формування і розвитку історії літератури, обґрунтовані Беконом, знайшли свій розвиток у працях Декарта. Основні з них — «Міркування про метод» (1637) «Початки філософії» (1644). Для істориків літератури важливим було, звичайно, і крилате: «Думаю, отже існую», але головне — настанова на те, що двигуном думки є сумнів. Ця настанова є, по суті, розвитком принципу Бекона про потребу для вченого відкидання будь-яких постулатів, що спираються, наприклад, не на факти, а на віру. Отже, наголошував Декарт, усе піддавай сумніву, і тоді будеш рухатися до істини. Треба бути здоровим скептиком, і тоді кожну істину можна буде сприймати як тимчасову і відтак рухатись до істини вічної і єдино можливої. На цій настанові Декарта тримається, по суті, вся історія літератури, яка через те й жива, що в кожну епоху повертається до одних і тих самих літературних фактів, але піддає сумніву істинність їхньої оцінки і висуває нові гіпотези.

Значним стимулом у становленні й розвитку історії літератури була праця ще одного європейського філософа — італійця Джамбатисто Віко (1668—1744). У своїй головній праці «Основи нової науки про загальну природу націй» (1725) він обґрунтував закономірності розвитку наукового і художнього мислення, які однаково характерні для всіх народів і націй. Незалежно від того, спілкуються між собою чи не спілкуються різні народи, у своєму науковому і зокрема історико-літературному розвитку вони «потрапляють» на один і той самий шлях. Нова наука, наголошував Дж. Віко, черпає з двох джерел: філософії і філології. Філологія дає філософії реальні факти — факти духовної діяльності та мову, які творяться суб’єктами, індивідами, і тому їм властиві індивідуальні вивихи. Але є в них і те, що непідвладне вивихам. Це так званий «здоровий глузд», або — інтуїція. Вона в усіх індивідів і народів (мас) має однакову природу існування і тому виводить їх у кінцевому наслідку на однакові шляхи, у тому числі й історико-літературні. Чому, запитував Дж. Ві­ко, всі грецькі регіони сперечалися про місце народження Гомера? Тому, що всі представники цих регіонів знаходили в Гомерові свій характер, щось властиве саме їм. Звідси — вся Греція була Гомером, вся Іспанія — автором «Дон Кіхота» Сервантесом. Розвиваючи таку думку, можна сказати, що великі письменники всіх часів і народів знайдуть відгук у душі будь-якого народу, отже вся земля є цим великим письменником (до речі, за Г. Сковороду «сперечаються» дві українські області і кілька сіл, а в багатьох імперських джерелах цей український філософ і поет значиться як російський). Історик літератури цю особливість повинен обов’язково враховувати, і тоді зникне те, що називають ізольованістю розвитку певної літератури, а з’явиться те, що іменується світовим літературним контекстом, який випливає зі «здорового глузду» людини або, інакше кажучи, зі сформованої природою «народної мудрості». Що це дало для розвитку історії літератури? По-перше, акцент Дж. Віко на підсвідомій народній мудрості поклав початок вивченню фольклору й етнографії, які були зневажені не лише середньовічними схоластами, а й ренесансними гуманістами. По-друге, так звані «випадкові» факти в різних літературах, на думку Дж. Віко, слід вважати закономірними. Один із них — поезія як початковий вид творчості, таким він був у всіх народів. І лише внаслідок еволюції художнього мислення від конкретного до абстрактного народилася проза. Отже, історія літературної творчості — це абстрагуючий процес людського розуму, його еволюція і сходження на нові вершини образного пізнання й відтворення світу. Поняття «еволюція» — це винахід саме італійця Дж. Віко.

За свої винаходи Дж. Віко одержав тільки аплодисменти майбутнього. Матеріальних винагород — ніяких. Результат — напівголодне існування і мученицька смерть. Винагородою йому були відкриття пізніших філософів і філологів, зокрема німецького філософа Й. Герде ра та німецьких романтиків. Але прямого впливу його ідей вони не відчували, бо фактично не були знайомі із спадщиною Дж. Віко. Спрацював відкритий ним закономірний принцип: те, що виявилося в одного народу, неодмінно з’явиться згодом і в інших. Бо вічно жива в усіх народів підсвідома інтуїція, вічно живі «здоровий глузд» і народна мудрість.


Список використаної літератури

  1. Наєнко М. К. Історія українського літературознавства. 2-ое вид.- К.,2001

  2. Жирмунский В. М.Введение в литературоведение. 2-ое вид. М-2004.

Додати документ в свій блог або на сайт


Реклама:

Схожі:

Реферат по літературознавству на тему: «Етапи розвитку українського літературознавства» київ iconРеферат на тему

Реферат по літературознавству на тему: «Етапи розвитку українського літературознавства» київ iconРеферат на тему: Організовані злочинні угруповання та їх види

Реферат по літературознавству на тему: «Етапи розвитку українського літературознавства» київ iconРеферат на тему: Коштовний камінь Топаз
Топаз має легкий і красивий кліваж (розкол), що означає, коштовні камені або інші прекрасні зразки повинні оброблятися з турботою,...

Реферат по літературознавству на тему: «Етапи розвитку українського літературознавства» київ iconНа тему: "малі жанри українського фольклору"
У чому полягають особливості ознайомлення з рідним краєм дітей молодшого і середнього дошкільного віку?

Реферат по літературознавству на тему: «Етапи розвитку українського літературознавства» київ iconРеферат з кримінології на тему
Співвідношення соціальних і біологічних факторів в особистості злочинця у детермінації конкретного злочину

Реферат по літературознавству на тему: «Етапи розвитку українського літературознавства» київ iconРеферат на тему: Судово-медична експертиза при електротравмі Роботу
Електротравмою називають пошкодження, які виникають внаслідок дії на організм людини електричного струму

Реферат по літературознавству на тему: «Етапи розвитку українського літературознавства» київ iconРеферат На тему: Молоді вина
Вино — алкогольний напій, одержаний згідно світовій історичній традиції, а також відповідно до міжнародного торговельного законодавства,...

Реферат по літературознавству на тему: «Етапи розвитку українського літературознавства» київ iconРеферат на тему
України. Експертиза (обстеження) проводиться за постановою або письмовим відношенням особи, яка проводить дізнання, прокурора, слідчого,...

Реферат по літературознавству на тему: «Етапи розвитку українського літературознавства» київ iconРеферат на самостійно обрану тему Географія Підготуватися до Тематичної атестації по темі «Земля на плані і карті»
А. П. Чехов. Прочитати біографію письменника Оповідання «Хамелеон» (читати, переказувати, вміти аналізувати)

Реферат по літературознавству на тему: «Етапи розвитку українського літературознавства» київ iconРеферат на тему: «Загальні засади здійснення оперативно-розшукової діяльності та її суб’єкти»
Оперативно-розшукова діяльність є найбільш дієвим і ефективним механізмом в профілактиці і розкритті злочинів

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©s2.nauch.com.ua 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи